У всі важкі часи Україна мала героїв-захисників. У селі Рогізно 13 лютого 1979 року в звичайній селянській родині народився один із них – Герой нашого часу Валентин Батюк.
Батько Євген Алізарович з матір’ю Тетяною Миколаївною розповідають, що працювали у місцевому колгоспі. Багато уваги приділяли вихованню трьох синів: Валіка (1979 р.), Івана (1981 р.) та Андрія (1986 р.). Старший брат завжди допомагав молодшим у всьому. В сім’ї панував дух любові, взаємоповаги і віри. Вони любили рідне село, рідну мову, звичаї та традиції.
Тетяна Миколаївна, ледь стримуючи сльози, згадує, як сини любили квіти – ще будучи досить маленькими не дозволяли зрізати їх, адже вони засохнуть, загинуть та не будуть милувати око. Із задоволенням саджали квіти у горщики, щоб і взимку раділо материнське серце. Віра в Бога допомагала їм вижити в життєвих негараздах, непоказний дух любові до рідної землі дав можливість вирости синам справжніми українцями.
Шкільні роки були незабутніми. Валентина, старанного учня, серед інших дітей відрізняла скромність, щирість та доброта. До дорученої справи ставився відповідально. За це його любили учні, поважали вчителі. Після закінчення школи пішов вчитися в Хмельницький на водія, потім зацікавився різьбою по дереву, будівельною справою.
Згодом пішов служити до Збройних Сил України (відому усім Новоград-Волинську «тридцятку»). Гідно носив звання українського солдата. Після повернення з армії працював на різних роботах, став майстром на всі руки. Покохав гарну дівчину Тамілу, яка і залишилася у його серці назавжди. Хотів створити сім’ю, проте не судилося…
Коли Україна відчула на собі весь гнів та руйнуючу силу війни, не впала на коліна, а кинула німий заклик своїм синам, найкращі відразу кинулися на захист, щоб не ходив брудний чобіт та не топтав мирне дитинство, красу, любов…В родині, де виховувалося троє синів, відбулася родинна нарада: старші зібралися іти на передову, на молодшого лишали батьків, що з болем в душі та пекучим щемом у серці не перечили рішенню синів. Івана повернули назад з військової частини – ще настане час.
31 березня 2014 року Валентин рішуче обійняв мамині плечі зі словами: «Мамо, якщо не я, то хто?.. ховатися – не чоловіча справа…»та полишив рідну домівку. Перебуваючи поблизу Донецька, він часто телефонував батькам, братам, цікавився їхнім життям. Востаннє вони спілкувалися напередодні 27 липня 2014 року . А потім – невідомість. Страшенні втрати понесла «тридцятка». Червоною пеленою вкрилася земля Степанівки (Шахтарський р-н, Донецька область), російські ГРАДи з диким ревом сіяли смерть та ненависть навкруг, спопеляли все… Війна – надзвичайно жорстока і бездушна. А завдяки таким хлопцям, як Валентин, тримається оборона. Заради своєї коханої дівчини, двох братів, тата і мами, заради своїх товаришів, заради рідного села і України він пішов у бій з жорстоким і немилосердним ворогом. Для того, щоб життя продовжувалося, щоб настав мир. І став Героєм. Став прикладом для своїх однокласників, товаришів, односельчан для всієї України.
1 серпня 2014 року привезли в рідне село труну з тілом Героя. Рогізнянці зустрічали автомобіль з роздираючим болем у серцях вздовж дороги. Поховання відбулося 2 серпня. Такого великого похорону село не знало за всю свою історію. Було багато людей з інших міст і сіл нашого краю. На подвір’ї посивілим та згорьованим батькам було вручено орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Згідно з Указом Президента України № 708/2014 року Валентина Батюка нагороджено цим орденом за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України. Тихою ходою іде Тетяна Миколаївна до сина… Дивиться на рідне обличчя на пам’ятнику, розповідає про домашніх, радиться з сином…Потопає в пишних квітах могила, в улюблених квітах…
Оксана Коровчук – головний спеціаліст командування Любарського РВК