Наталія Карпова-Чабан, бойова медикиня з позивним “Рибка” добровільно стала на шлях воїна у 19 років.
Наталія пішла на службу за контрактом у 2019 році, по закінченню медичного коледжу. На даний вчинок дівчину підштовхнули події на сході України, де на той момент проходили службу багато родичів та знайомих батьків від яких вона регулярно чула, що на фронті не вистачає медичних працівників. До лав Збройних Сил України захисницю взяли не одразу – відмовляли через невисокий зріст (156 см) і низьку вагу (46 кг).
Про це інформують у Всеукраїнській профспілці захисників України спортсменів.
Кар’єру військової розпочала зі служби у лавах Національної гвардії України в Києві.
“За час служби бувало різне: “дідівщина”, непорозуміння, чутки, приниження моїх моральних принципів. Вважалось, що молоді дівчата йдуть в армію виключно для того, аби знайти собі чоловіка”, – пригадує Наталія.
На момент початку повномасштабного вторгнення дівчина перебувала на рідній Житомирщині у декретній відпустці. На третій день, після довгих вмовлянь батьків та чоловіка не їхати до Києва через окупаційні війська, що обстрілювали дороги й транспорт, записалась до лав ТРО села Липне Любарського району медиком підрозділу. У вільний час відкривала волонтерські збори, в’язала маскування сітки, годувала хлопців на блокпостах.
Після звільнення Київщини, всупереч вмовлянням близьких, Наталія прийняла рішення повернутись на службу.
“Відразу поставила собі ціль – їхати на фронт медичним працівником, але
у відповідь від командирів чула тільки те, що я мама, що мені треба думати про дитину, що я молода, без необхідного досвіду…”, – ділиться дівчина.
Влітку 2024 року їй все ж таки вдалося потрапити добровольцем на фронт як медичний працівник. Зі слів захисниці, саме це перше відрядження дало відчути себе на своєму місці, підтвердило правильність її вибору. Там вона отримала не лише бойовий досвід, а й переоцінила сенс свого життя та здобула важливі цінності.
“Позивний “Рибка” отримала у 2022 році, під час проходження служби у Силах територіальної оборони України. Мої дії та, зокрема, темперамент нагадували хлопцям мультяшну рибку-енерджайзера – швидку в діях та метку в роботі”, – ділиться Наталія.
“Це фантастично – відчувати себе важливою. Чого варте почути звичайне «дякую» від пораненого! Тоді не звертаєш увагу ні на умови праці, ні на втому. Різне, звісно бувало – і легкі, і важкі, і 200-ті…, але на фронті це норма – жити одним днем. Я втратила не одного товариша й з цим прийдеться жити, але такі у війни правила”, – додає дівчина.
Сьогодні Наталія пліч-о-пліч із чоловіком та братом служить у Національній гвардії України, де обіймає посаду санітарного інструктора роти.
